Нинішнє становище України, після десятиліть умисного знищення військового, промислового та наукового потенціалу руками зрадників та іноземної агентури у владних кабінетах, з війною з РФ та залежністю від “західних партнерів”, викликає в багатьох сумніви щодо можливості відновлення ядерного статусу. Нам, технократам, доводилось чути, що, мов, пора вже відкинути фантомні болі з ядерним статусом і змиритись з без’ядерністю України. Втім, реалістичні способи відновити ядерний статус існують навіть зараз.
Основна перепона відновленню ядерного статусу в наш час – та сама що й причина його втрати в 90х: відсутність технократів при владі. Технічні фахівці в Україні 90х на високих посадах були, а от українських технократів – не було. Наочним антиприкладом є президент Кучма. Він був доктором технічних наук та директором Південмашу (провідний ракетний завод колишнього СССР), але це не завадило йому підписати Будапештський меморандум і зробити Україну без’ядерною державою.
Українська технократія – це не влада технічних фахівців над Україною, а влада українців над технологіями. Українська технократія є осучасненням українського націоналізму в умовах нашого часу. Україна – понад усе. Українська нація мусить керувати технологіями і бути на передньому краї науково-технічного прогресу. Україна мусить мати ядерну зброю тому що це найпотужніша зброя, яку на даний момент зробило людство. Принизливим і образливим для українського технократа є світовий порядок, за яким Україні “не можна” мати ядерну зброю, зате РФ і ще кільком країнам – “можна”. Цю несправедливість треба будь-що, так чи інакше, у будь-який спосіб та за будь-яку ціну виправити.
Кучмі, попри його технічну кваліфікацію, так не здавалось. В своїй в книзі “Україна не Росія” він вживає слово “націоналісти” в негативному значенні, а інтегральний націоналізм Донцова для нього “мало чим відрізняється від фашизму”. Натомість, Степан Ількович Хмара, будучи депутатом Верховної Ради, категорично виступав проти здачі ядерної зброї та робив все можливе щоб цьому запобігти. За освітою він був не технарем, а лікарем-стоматологом без вченого ступеня (не кандидат і не доктор наук). Але його світоглядні засади (називав себе українським націоналістом), а головне – дії, спрямовані проти ядерного роззброєння України, свідчать про те що він був ближчим до української технократії, ніж доктор технічних наук Кучма. Біда України в тому, що таких як Хмара в Верховній Раді були одиниці, що організованої Української технократичної партії тоді ще не було.
Якби до влади в Україні ще в 1991 прийшли українські технократи, плутоній з наявних на той момент в Україні ядерних бомб можна було б частково пустити на перші заправки реакторів на швидких нейтронах. За кілька років плутоній би розмножився в два рази і на даний момент (2024) Україна б вже мала плутонію в десятки, якщо не сотні, разів більше ніж було в ядерному арсеналі на момент 1991. Ми б вже мали і ядерну зброю в кількостях, більших ніж всі нинішні арсенали ядерних держав разом взяті, і енергію на тисячі років вперед. Електрика була б, якщо не безкоштовною, то настільки дешевою, що навіть студенти та пенсіонери могли б її не економити та палити 200-ватні лампочки. Централізоване опалення теж було б вкрай дешевим, адже на ТЕЦ теж були б реактори на швидких нейтронах.
Основні передові розробки з реакторів на швидких нейтронах наразі проводить наш ворог – РФ. Там є працююча ще з радянських часів Білоярська АЕС з реакторами на швидких нейтронах на розплаві натрію. Втім, натрій значно гірший в плані безпеки ніж свинець: бурхливо реагує при контакті з водою або повітрям, що створює потребу в додаткових системах захисту, тобто ускладнює реактор. Для порівняння, свинець в разі розгерметизації первинного контуру та утічки просто охолоджується і твердіє. Найближчий аналог до описаного в цій програмі реактора нового покоління – БРЕСТ (Быстрый Реактор Естественной безопасности со Свинцовым Теплоносителем), який зараз будується в РФ. Такий реактор позиціонується не тільки як джерело енергії, а і як елемент замкненого паливно-ядерного циклу та рішення проблеми переробки ядерних відходів.
Як бачимо, ворог серйозно займається розробками, які нам ще потрібніші ніж йому. На відміну від зеленої влади, яка за два роки війни не зробила навіть перших кроків в напрямку відновлення ядерної зброї, в той час як паразити на чолі Енергоатому мутять схеми з Ахметовим, наносячи державі мільярдні збитки під час війни. Ані діюча зелена влада, ані всі попередники починаючи з 1991 не здатні втілити ядерну програму і особливо – реактори нового покоління. Навіть говорячи про перспективні нові реактори, можновладці наче принципово розглядають виключно реактори з водяним теплоносієм, не здатні масово розмножувати плутоній, а здатні лише працювати на низькозбагаченому урані, купленому в США чи ще якихось ядерних державах (бо Україні як неядерній державі збагачувати уран “не можна”).
Отже, питання набуття ядерного статусу, разом з енергією та зброєю на тисячі років вперед, впирається в першу чергу не в технічні, а в політичні фактори. Відновлення ядерного статусу України починається з формування української технократичної еліти!