Одного вечора, десь в середині 2010х, я, Гліб Положій, тоді ще студент, їхав з університету в тролейбусі, набитому працівниками Сумихімпрому. Як гадаєте, на що вони жалілись? На те, що подорожчала горілка!
Одразу згадується ваучерна приватизація 90х. Тоді акції заводів роздали робочим. Те саме комуняцьке “відняти та поділити”, тільки приправлене капіталізмом. Після цього новоявлені “бізнесмени” вимінювали в робочих ті акції на горілку та ковбасу. Таким чином, українські заводи були віддані олігархічним кланам та іншим бандитським угрупуванням.
Більшість заводів були попиляні на металобрухт, меншість – працюють на олігархат та бандитів замість української держави та нації. Ліберали люблять винити в цьому “тупий народ” з “низьким рівнем свідомості”. Мов, самі винні що акції пропили. Але ми, українські технократи, з цим категорично не згодні. Дурницею буде вимагати від робочих відповідальності за щось більше ніж сумлінне виконання своєї роботи на робочому місці. В дерибані державної власності винні виключно вороги нації, які, сидячи на посадах у владних кабінетах, приймали відповідні управлінські рішення.
Інша річ, що робочі, і народ в цілому, не допустили б ворогів нації до влади та ще тоді сформували б ідею української технократії якби мали базовий націоналізм. Але в його відсутності слід винити не стільки “тупий народ”, скільки нинішнє націоналістичне середовище. В 2012 націоналістична партія Свобода в Кривому Розі, місті шахт і кар’єрів, гірників та металургів, отримала на виборах до Верховної Ради цілих 5% при мінімальних ресурсах на агітацію. Причина проста: далеко не всі там в захваті від влади таких як Вілкул та Ахметов, і в Свободі робочі тоді побачили націоналістичну противагу Партії регіонів (зараз ОПЗЖ) та іншим бандитам. Свобода в 2012 пройшла до Верховної Ради, але розчарувала всіх пристосуванством та угодництвом з антинаціональними олігархічними політпроектами. Після цього рейтинг Свободи здувся раз і назавжди: на виборах-2014 вони вже не пройшли до Ради. Інших випадків проходження націоналістичних сил до Верховної Ради в Україні з 1991 не було, якщо не рахувати поодиноких депутатів, таких як Степан Хмара.
Українська технократія – це український всеохоплюючий (за Донцовим – інтегральний) націоналізм, адаптований під умови технологічного світу нашого століття. В нинішніх умовах від промисловості залежить саме існування української нації. Від промисловості – значить і від тих хто на ній працює. Задача національної технократичної наддержави – забезпечити працівникам гідні умови праці та життя в цілому, включно з їхніми сім’ями та дітьми. В обмін на це держава вимагатиме від працівників лише сумлінного виконання своєї роботи та базової відданості ідеології української технократії. Українська технократія не накладає надмірну відповідальність на простих людей і, на відміну від марксизму та лібералізму, не намагаєтся гратися в “народовладдя” та “владу робочих”.
Відповідальність за державу та націю в цілому бере на себе національна технократична еліта. Тим українцям, які мають здібності до участі в державному управлінні і мають бажання та сміливість відповідати за свої рішення, буде надана можливість долучитись до формування правлячої верстви.
При цьому важливо розуміти, що, якщо, скажімо, робочий долучається до управлінської еліти та обіймає певну посаду, він вже перестає бути робочим. Він стає управлінцем. Нехай навіть управлінцем з досвідом роботи робочим, але вже не робочим безпосередньо.
Що робота на виробництві, що робота на управлінській посаді, в більшості випадків вимагає надто багато зусиль, щоб повноцінно працювати і там і там за сумісництвом. Щоб зранку відпрацювати 8-годинний (або навіть 6-годинний) робочий день в цеху металургійного комбінату, а звечора, будучи депутатом Верховної Ради, ще й читати та писати законопроекти – треба бути надлюдиною або роботом з надпотужним штучним інтелектом. Тому комуністичні гасла про владу робочих та диктатуру пролетаріату ми відкидаємо як нереалістичні. В СРСР правили далеко не робочі, але це не заважало комуністам лицемірити про “диктатуру пролетаріату”.
Українська технократія – це не народовладдя і не влада робочих. Натомість це влада українських технократів, спрямована на благо української нації в цілому. Водночас, це влада українців над технологіями на противагу диктатурі чужинців, озброєних технологіями, над Україною.