В країнах заходу, які традиційно прийнято називати “розвиненими країнами” (захід Європи, США, Канада, Австралія), більшовизм зі знищенням приватної власності, як це було в СССР, не прижився. Та й в самому СССР більшовикам так і не вдалось повністю здійснити всі плани марксистів. Італійський марксист Антоніо Грамші в 1920х приїздив в СССР і був розчарований тим, що традиційне патріархальне суспільство все ще надто сильно опирається змінам. Зокрема, там так і не вдалось знищити сімейні відносини: Маркс в комуністичному маніфесті 1848 року називав шлюб буржуазним інститутом приватної власності на жінку і пропонував ввести спільність жінок.
Грамші запропонував марксистам зосередитись на “культурній гегемонії”: атакувати не стільки інститут приватної власності, скільки цінності суспільства. Місце “пригнобленого пролетаріату” у неомарксистів зайняли всякого роду “пригноблені меншини”, такі як мігранти-чужинці та сексуальні меншини, на худий кінець – жінки, “пригноблені” чоловіками. А головним “класовим ворогом” замість аристократів та буржуїв став білий чоловік.
Після Грамші неомарксизм розвинувся у вигляді Франкфуртської школи, яка з приходом Гітлера до влади емігрувала з Німеччини в США. Неомарксисти в західних країнах за підтримки радянських спецслужб почали з захоплення вищих навчальних закладів. З узурпованих неомарксистами вишів почали виходити еліти, індоктриновані їхньою ідеологією, які почали обіймати керівні посади в політиці та бізнесі, ставати лідерами суспільної думки. Врешті-решт, в 1960-70х почали відчуватись перші прояви неомарксизму у великій політиці. В США це були рухи “за рівність” та скасування сегрегації для кольорових, у Франції в 1968 індоктринована викладачами-неомарксистами студентська молодь вийшла на протести проти влади Шарля де Голля.
Західні неомарксисти, замість вести пряму збройну війну проти України як це робить РФ, діють через агентуру всередині країни. Серед них – підконтрольний олігархат та “бізнес-середовище”, а також підконтрольний ручний комсомол з “громадських активістів” та журналістів, таких як Сергій Лещенко та Мустафа Наєм.
Особливо у просуванні неомарксизму відзначились олігарх Пінчук, який відкрито підтримує ЛГБТ, та Томаш Фіала і його Європейська бізнес-асоціація. Українська журналістика практично повністю знаходиться на зарплатні у олігархату та неомарксистів. Це і Українська правда та інші медіа того ж Томаша Фіали, і 5 канал Порошенка, і СТБ та Новий канал Пінчука, і канал 1+1 Коломойського. Крім олігархічних, є ще грантоїдські медіа, які існують на гроші фонду Сороса і подібних. Припинення фінансування USAID викрило масштаб проблеми: майже всі українські ЗМІ, прямо чи опосередковано, отримували гроші з США.
Не відстає і державне Суспільне, повністю підпорядковане неомарксистському комсомолу: про це красномовно свідчить щорічна підтримка ним ЛГБТ в “місяць прайду”. В неомарксистів є і своєрідні комсомольці – “громадські активісти” на зарплатні (грантах), через яких просувається, зокрема, ЛГБТ та фемінізм серед української молоді (особливо дівчат) з відповідним зниженням народжуваності серед українців. Для молоді, яка замість телевізора дивиться ютуб та телеграм, створюються щедро грантовані медіа-проекти на штиб “Останнього капіталісту” та “Ціни держави” – ці двоє просувають потрібні зацікавленим в деградації України чужинцям наративи в економіці. Маючи повний контроль над ЗМІ та комсомольців-“активістів” на своїй зарплатні, олігархат вкупі з західними неомарксистськими структурами просувають потрібні їм ініціативи та ідеологеми.
Неомарксистський транснаціональний олігархат нав’язує через своїх комсомольців, таких як Київська школа економіки (спонсорована Пінчуком), ідеологічну засаду, що українська держава нам, українцям, “нічого не повинна”. Тільки ми повинні платити їй податки, а держава в свою чергу – платити данину тому самому транснаціональному олігархату, наприклад у вигляді відсотків за позиками МВФ та інших лихварів, і врешті-решт “за борги” віддавати їм ресурси, землі та суверенітет: під кожен транш МВФ відкрито диктує що робити українській владі. Саме тому “реформи”, які нав’язуються Україні прозахідним комсомолом, спрямовані на десоціалізацію держави. Вже не перший рік говорять про “пенсійну реформу” з фактичним скасуванням пенсій для українських пенсіонерів, бо “нема грошей в бюджеті” (зате відшкодовувати ПДВ експортерам сотні млрд грн в бюджеті є). Так само “медична реформа” проводилась прозахідними комсомольцями (Супрун і компанія) з метою зробити медицину дорогою та недоступною більшості українців і “зекономити” на її утриманні – про це, зокрема, говорять такі фахівці як Анатолій Якименко, Ольга Голубовська та Євген Дубровський. Ковід та війна пригальмували знищення української медицини, але не зупинили його. Наприклад, в кінці 2021, в розпал епідемії ковіду і перед початком великої війни, в Сумах була закрита обласна медична бібліотека. Деяку літературу вдалось врятувати в інших бібліотеках, але решту довелось утилізувати, наприклад періодичні видання (медичні журнали) з 1945 по 2021. Медична реформа проводиться під гаслом “гроші йдуть за пацієнтом”, а до медичних бібліотек ходять зазвичай лікарі, а не пацієнти – от і гроші туди “не дійшли”. Наступний крок – “реформування” фінансування інститутів Національної академії медичних наук України, тобто фактично їхнє закриття. Медицина поступово вироджується в комерціалізовану “галузь економіки”, в якій державної безкоштовної медицини не існує, а є лиш приватні клініки, які в першу чергу не лікують, а втридорога “надають медичні послуги”.
Але один вид “медичних послуг” не тільки був безкоштовним, а ще й нав’язувався українцям під страхом утисків в конституційних правах і свободах. Мова, звісно, про вакцинацію від ковіду, за відмову від якої українських бюджетників позбавляли роботи та зарплатні. Вакцинація не давала гарантованого захисту від захворювання ковідом, тяжких форм хвороби і навіть смерті від ковіду (як у випадку бабусі голови УТП Гліба Положія, вакцинованої трьома дозами, але попри це померлої від ковіду). При цьому вакцинація сама по собі була вкрай ризикованою медичною процедурою, яка могла призвести до важких наслідків для здоров’я, аж до смерті. Неефективність вакцин від ковіду та їхню небезпеку для здоров’я з точки зору медицини як науки розглядають медики Анатолій Якименко, Ольга Голубовська та Євген Дубровський, а також вірусолог Надія Жолобак. Ольга Голубовська, провідний епідеміолог та лікар-інфекціоніст України, казала, що в історії з ковідом лише 10% медицини як науки, а решта 90% – чиста політика. Наше діло як політичної партії – розглянути саме політичну складову.
Ковід – хвороба, вочевидь, штучного походження, про що в США вже офіційно говориться вголос. Як відомо, вірус SARS-Cov-2 був “виявлений” в грудні 2019. Але в Інституті Джона Гопкінса (США) ще в жовтні 2019 проводили моделювання пандемії “коронавірусу нового типу” (Event 201) в партнерстві зі Світовим економічним форумом та фондом Білла та Мелінди Гейтс. Поява ковіду дала змогу обґрунтувати встановлення тоталітарного режиму з обмеженням конституційних прав і свобод по всьому світу – як в тоталітарному Китаї, так і в “демократичних” країнах, в тому числі в Україні. При цьому зелена влада не сама вигадувала ковідний режим. Вони всього лиш були безхребетними комсомольцями, які слухняно виконували вказівки від ВООЗ та інших глобалістичних транснаціональних структур узурпованих неомарксистами, і це навіть не приховувалось.
Ковід по всьому світу цинічно використовувався для перерозподілу капіталу на користь олігархату. В Україні це проявлялось, зокрема, в тому що базари закривались, а супермаркети – не закривались. В комунальному громадському транспорті були маразматичні обмеження на посадку, а в маршрутках – не було або обмеження були менш відчутними. За кордоном було по суті так само, тільки в більших масштабах: люди, закриті вдома на карантин, більше сиділи в інтернеті і замість ходити в офлайн-магазини купували онлайн. На цьому добряче наварився транснаціональний олігархат, зокрема Google (YouTube), Meta (Facebook), Amazon (його власник Безос володіє крупним ЗМІ Washington Post). Не дивно, що на ютубі, в фейсбуку та у Washington Post пропагувались ковідні обмеження та необхідність їхнього дотримання, а пізніше – і вакцинація. Також ці платформи та ЗМІ помічені і в просуванні неомарксизму, зокрема пропаганді ЛГБТ та расового “розмаїття” з масовим завезенням іншорасових мігрантів до європейських країн. Показово, що ця політика відобразилась і в висунутих в розпал ковідного тоталітаризму законодавчих ініціативах української Верховної Ради, таких як законопроект 5488 проти дискримінації ЛГБТ і 5109 проти антисемітизму. Ці законопроекти, які фактично ставлять певні сексуальні та національні меншини в привілейоване становище, висувались якраз в ті часи коли влада влаштувала відверту сегрегацію та дискримінацію більшості українців за відмову вакцинуватись. Невакцинованих виганяли з роботи, не пускали в транспорт та торгівельні центри і взагалі всіляко давали їм зрозуміти, що вони в цій країні – люди “другого сорту”. В цьому вся лицемірна сутність неомарксистських “борців з дискримінацією”: вони борються не проти дискримінації як такої, вони борються за привілейоване становище “пригноблених меншин” над українською нацією, як комуністи свого часу вдавали, що борються за “пригноблений пролетаріат”.
В цілому, політику ковідного тоталітаризму просували саме сили, пов’язані з неомарксизмом. Ті самі сили, які з самих початків української незалежності інвестували в деградацію України. З приходом Трампа до влади в США, інвестиції в деградацію України через такі структури як USAID змінились на пряме та неприховане здирництво. В воюючої України США вимагають надра, контроль над АЕС та інші контрибуції. Вимагають так, ніби у війні перемогли вони, а путінська РФ була лиш їхнім виконавцем. Штучно послабили Україну вимогами про роззброєння, інвестували в неомарксистських грантожерів для деградації української держави та нації – і врешті-решт прийшли добивати нас грабунком.
Після приходу до влади, українські технократи мусять повністю очистити вертикаль влади від всіх агентів впливу закордону. Неомарксистським комсомольцям, таким як Сергій Лещенко та Мустафа Наєм, так само не місце в українській політиці, як старим радянським комуністам. Українське бізнес-середовище теж слід очистити від таких як Віктор Пінчук та Томаш Фіала: вороги нації не повинні мати право керувати українською економікою, вкладаючи зароблені на українських ресурсах та промисловості гроші в неомарксистську деградацію України.
Якщо лишити неомарксистів при владі та грошах – вони саботуватимуть технократичну модернізацію України. Отже, потрібна тотальна чистка політичної та бізнесової еліти України за ідеологічною ознакою.