Дмитро Донцов — ідеолог українського всеохоплюючого (інтегрального) націоналізму початку-середини минулого століття. За його визначенням, нація — це не лише етнічна, мовна та культурна спільнота, а ще й воля творити щось спільне.
Така повинна бути наша національна ідея: всеобіймаюча, виключна, яскрава, якої гаслом є не спочинок і уживання, лиш акція і воля до влади над відірваними засадами, над чужою ідеєю, над власним окруженням, над «обставинами», над усім часовим і поодиноким. Лише та ідея виведе нас зі стану провінцій, лише вона сполучиться з тим штосом, без якого мертва всяка ідея.
Дмитро Донцов
Таке формулювання ідеально підходить і для національної ідеї нашого століття, адже Донцов в часи української державності 1917-21 бачив проблеми, схожі на проблеми нашого часу. Тоді Українська народна республіка програла війну з більшовизмом. В цьому він винив, зокрема, пацифізм та гуманістичну “драгоманівщину”, які відібрали в значної частини українців волю до збройної боротьби за українську націю. Віра в “поступ” в складі демократичної або соціалістичної Росії чи взагалі у “всесвітянство” (космополітизм) дезорієнтувала українську інтелігенцію. Через це українською владою стали соціалісти Грушевський та Винниченко, які розпустили дивізії, готові воювати за Україну, та фактично здали українську державу більшовикам.
Те, що Грушевський та Винниченко вважаються в сучасній Україні героями, а не зрадниками та злочинцями, свідчить про те, що й зараз Україні бракує справжнього, інтегрального, всеохоплюючого націоналізму в дусі Донцова. Людей, які називають себе українськими націоналістами, але обмежуються виключно історичною реконструкцією та сентиментальною романтизацією героїчного минулого, важко назвати інтегральними націоналістами.
Важко назвати інтегральним націоналістом сучасності того, хто поза розглядом залишає такі нагальні питання сьогодення як індустріальний потенціал, науково-технічний прогрес, роль людини в технологічному суспільстві з прогресуючою автоматизацією, космічний вектор експансії національної держави та проривні технології, які докорінно змінюють правила гри як у прямій війні, так і в торговельно-економічній конкурентній боротьбі держав та націй. Ті, хто називають себе “націоналістами”, але при цьому заперечують необхідність космічної експансії — віддають космос Ілону Маску на пару з китайцями.
Ті, хто називають себе “націоналістами”, але при цьому заперечують необхідність досягнення безсмертя через технології — хочуть бачити українців простими смертними, а не першою нацією безсмертних підкорювачів космосу. Націоналіст не може бути проти української технократії, якщо він справді націоналіст.
Невід’ємна складова сучасного українського націоналізму у вигляді української технократії є технократична фантазія та винахідливість. Українці першими почали масово застосовувати дрони на фронті, і зараз вся військова наука світу переписується під нашу війну. Але через те що це була лиш низова ініціатива військових та волонтерів з обмеженими ресурсами, а не держави в цілому – ворог мав достатньо часу щоб оцінити ефективність нашого винаходу на полі бою, скопіювати його, централізовано масштабувати виробництво та обернути проти нас же.
Щоб мати перевагу над ворогами, які в рази переважають нас територією, населенням та економікою – недостатньо однієї лиш низової волонтернської ініціативи. Українська нація має стати найвинахідливішою нацією людства. Технократична модернізація України має стати справою не лише волонтерів, а й всієї політичної еліти, починаючи з найвищого державного керівництва. Той самий Дмитро Донцов наголошував на необхідності приходу до влади еліти, і в сучасних умовах вона має бути українською технократичною елітою нового покоління.
Важливим недоліком чималої частини українських патріотів є хибний підхід до мовного питання. В Україні, попри впевнений поступ української мови, ще є чимала частка українців, які в побуті розмовляють російською. Це не причина надавати російській мові офіційний статус. Але різке протиставлення україномовних та російськомовних українців розпалює внутрішній конфлікт всередині нації. Штучне розпалювання внутрішнього конфлікту за ознакою мови вигідне в першу чергу Росії та іншим зовнішнім ворогам української нації.
Мені довелось спостерігати показову сцену. На зупинці, в очікуванні автобуса, стара бабуся українською мовою відстоювала СРСР, а молода жінка російською сказала, що їй 40 років, СРСР вона пам’ятає і Леніна та Компартії їй не треба. Отже, мовне питання з точки зору української технократії є другорядним. Російськомовний українець так само може бути українським технократом, як і україномовний. Воля творити щось спільне не так сильно залежить від мови як від ідеології. Українська мова неминуче стане єдиною мовою української нації, але лиш за умови, що Україна буде технологічною наддержавою.
Наразі проблемою для української мови є не лише російськомовність, а й те, що знання англійської мови в Україні та світі цінується значно більше, ніж знання української. Батьки віддають дітей на курси англійської, знання англійської практично обов’язкове для наукової кар’єри, без знання англійської не будуть доступними великі обсяги наукових праць. Іноземні наукові матеріали нам необхідні через те, що Україна не випереджає закордон в ключових галузях науки та техніки, а головне — тому що не веде власну політику технократичної модернізації. Через відсутність технократичної суб’єктності українська наука змушена плисти за “трендами”, заданими з-за кордону.
Патріотизм сучасності — це не лише знання мови, вишиванки та співи з танцями.
Націоналізм сучасності — це не лише історична реконструкція та вшанування пам’ятних дат і особистостей.
Націоналізм сучасності — це воля творити українську технологічну наддержавність. Такі надлюдські прагнення, як безсмертя, космічного імперіалізму та підкорення мікросвіту є надійною запорукою від меншовартості та поклоніння панам з-за кордону — головних вад українців, які століття за століттям перетворюють перемоги української нації на поразки.